Вибачте, мені слів не вистачає.

Ти тут. Ти тут. Вся біла, як свіча —

так полохко і тонко палахкочеш

і щирістю обірваною врочиш,

тамуючи ридання з-за плеча.

Ти тут. Ти тут. Як у заждалім сні —

хустинку бгаєш пальцями тонкими

і поглядами, рухами палкими

примарною ввижаєшся мені.

І враз — ріка! З розлук правікових

наринула, найшла і захопила.

Та квапилася моторошна хвиля

у берегах, мов коні, торопких.

Зажди! Нехай паде над нами дощ

спогадувань святошинських, пречиста.

О, залишись! Не смій іти до міста

занудливих майданів, вулиць, площ.

Ти ж вирвалася, рушила — гірський

повільний поповз, опуст, розпадання

материка, раптовий зсув і дляння,

І трепет рук, і тремт повік німий.

Пішла — туннелем довгим — далі — в ніч —

у морок — сніг — у вереск заметілі,

Тобі оббухли слізьми губи білі.

Прощай. Не озирайся. І не клич.

Прощай. Не озирайся. Благовісти

про тогосвітні зустрічі звістує

зелена зірка вечора. Крихкий

зверескнув яр. Скажи — синочок мій

нехай віка без мене довікує.

Прощай. Не озирайся.Озирнись!!!

Василь Стус